і всякі кари. Показує йому його самого в образі немилосердного гордяка, то знов ув образі збитого, окривавленого та поруганого злодія, зловленого гуцулами на гарячім учинку, то знов ув образі отруйника, що ніччю, з дрожжю в руках досипає отрути до напою, а потім хтось дає той напій пити його жінці, його хворій дитині замість ліку, а він бачить це і хоче бігти, вирвати їй з рук погане питво, або хоч крикнути, остерегти її — і не може рушитися, не може крикнути. І знов він бачить себе одиноким на світі, погордженим, випхненим із людської громади, і ніби його мучить страшенно та самота, і він біжить кудись, довго, без духу, без тями, озирається навколо, шукає, шукає людського лиця, живої людини. Та дарма! Кругом пустиня, безлюддя, мертве каміння та ще мертвіші білі кості. Ах, лиш одну живу людину побачити! Почути людський голос! Знати, що світ іще не вимер, що я не останній живий чоловік на землі.
Мошко нараз прокинувся з полудрімоти, що насіла була на нього. Чи це йому снилося, чи справді хтось стукнув сінешніми дверима? Ні, мабуть снилося. А може жінка — гов, а це що? Знов щось зашелестіло в сінях — чап-чап… Клямка брязь… Звільна відчиняються двері, звільна, широко, і в дверях, мов намальований, розхристаний, мокрий стоїть Юра Шикманюк.
Мошко хотів крикнути, схопитися з місця, тікати, ревти та кликати помочі, — але не міг рушитися, не міг видобути з горла найменшого голосу. З рознятим
