була не першина і ми, не кажучи їм нічого, пішли до шинку, випили по чарці й зараз вернули. Не звертаючи уваги на хлопців, відп'яли ми дарабу від берега і зіпхнули на течію. Скоро дараба пішла в рух, хлопчища справді зручно і з голосним вереском поскакали хто в неглибоку воду, хто на річне каміння, і подалися до берега, а ми поставали на дарабі, кожний на своїм місці і взялися за керми, щоб навернути дарабу на головну течію. Може, так мінуту я працював кермою, коли втім, підводячи очі, бачу, що на заднім кінці дараби сидить хлопець. Так, як мені в тій хвилі повиділося, міг мати 14 або 15 літ і був одягнений бідно, в брудній сорочці зрібного полотна та в чорнім повстянім капелюсі… звичайно пастушок. Він сидів тихо, трохи скулений, на кінці кльоца і якось так залюбки вдивлявся в хлюпання зеленкувато-сірої каламутної води поза дарабою, що, бачилось, не бачив нічого иншого довкола себе. Я стояв при кінці керми, може п'ять кроків одалік від нього, а що він сидів обернений до мене плечима, то я не міг бачити його лиця.
— А ти що тут робиш, мой? — відізвався я до нього.
Він не відповів нічого, лише простягнув свою ліву руку і показав на супротилежний берег. При тім я завважив, що його простягнена й по лікоть гола рука була незвичайно біла, якої я ще не видав ніколи у бідного хлопця-пастуха.
— Хочеш на той бік? — запитав я.
Він потакнув головою, не обертаючися й не кажучи ані слова.
