до часу щось стискало моє серце, мов коваль кліщами. Я оженився, мав дітей, працював багато і щораз тихіше та тихіше відкликалася в моїх споминах згадка про втопленого хлопчища коло Ясенова. Та раз вийшло таке, що я за щось посварився з моєю жінкою, в мені заграла кров, і я добре таки побив її. Це була кріпка жінка і гостра на язик, почала шарпатися зо мною і лаяти, що слина на язик принесе. Я розсердився і як лусну її топірцем у голову, аж вона без тями покотилась на землю. І тут мене щось кольнуло в серце, я кинув геть топірець, обілляв безтямну водою, зупинив кров, що чуріла з її рани. Ну, рана не була страшна, жінка незабаром прийшла до себе, і бійка не пошкодила їй нічого. Адже знаєте, гуцулка, сарака, звикла до бійки, а не одна, то ще й хвалиться перед своїми сусідками: якби мя чоловік не любив, то би мя не бив. І небіжка Марічка ніколи не догурила мені за цю бійку — та й це була єдина наша бійка за тих двадцять літ, що ми прожили вкупі. Але тої самої ночі, якої зчинилася у нас та бійка, ясенівський хлопчище показався мені у сні. Приснилося мені, що пливу дарабою Черемошем, підо мною реве і клекоче каламутна повінь, я щосили працюю коло керми, і раптом бачу хлопчища, як він звішує голі ноги з дараби в воду, як обома руками спирається на кльоца, обертається й показує мені своє невимовно сумовите лице та всміхається до мене не то сумно, не то якось злорадісно, а потім тихенько сховзується в воду й щезає в ній безслідно. Я пережив
