Дрогобича. У кількох людей я допитувався, що це таке, але всі позирали на мене згори (я справді був дуже малий ростом) і йшли далі, балакаючи, розмахуючи руками, немов і не чули мого запитання. Тоді я, мов щур, протиснувся попід руки людей крізь цілу тоту товпу аж до середини і тут побачив таке, що аж весь застиг на місці. Між двома жандармами, скутий ланцюгом навхрест, окривавлений на лиці й руках, обшарпаний, блідий, наче смерть, з рушницею за плечима йшов… злісний Сидір. Він понурив очі в землю, довге, чорне волосся, скудовчене від запеклої крови, звисало йому на очі; ланцюг дзеленькотів при його ногах, а руки були тісно скуті на плечах, аж посиніли і набігли кров'ю від тиску заліза. І весь він виглядав, мов зламаний, мов підкошений. З його давньої сили, з його смілого, важкого і твердого ходу не лишилось і сліду. Він плентав ногами, згорбився, мов під тягарем, і мені малому тяжко-тяжко стало жаль того чоловіка, так що я тут-таки розплакався на голос і почав кликати його по ім'ю:
— Сидоре, Сидоре, а вам що зробили? Куди вас ведуть?
Сидір озирнувся, пізнав мене.
— Чи то ти, Іванику? Не плач, дитинко, не плач, іди додому та… та згадай часом нещасливого Сидора!
Я ледве дочув тих послідніх слів, котрі він промовив тихіше, мов сам до себе. В тій хвилі один жандарм штуркнув мене кулаком в груди так міцно, що я лиш
