Брати, все ще трясучися всім тілом, у німім здивованню гляділи на нього великими очима, не кажучи ні слова.
— Мій Боже, — крикнув начальник, підходячи до них і приглядаючись їм ближче. — Та ж ті бідняги босі й напівголі, промоклі, перемерзлі. Ну, і мають же ті люди серце, гнати їх у такий холод з поліції і ще держати в «клітці». Швидко, пане Трапішевський, борзо! Принесіть їм сорочки, підштаники, кафтани й шапки. Все, що треба. Ходіть до моєї канцелярії, хлопці, зогрійтеся трохи, зараз вас переодягнемо. Мій Боже, мій Боже, навіть над худобою гріх би було так знущатися, а то ж люди, діти. Що воно знає про крадіж? Певно десь у сад залізли, пару яблук урвали, або щось подібне. І зараз то по криміналах тягати.
Так гомонячи сам із собою, чесний начальник отворив канцелярію і впровадив до неї хлопців. У канцелярії було хоч не дуже ясно, але зате тепло.
Промерзлі хлопці станули коло печі, щоби зогрітися. Щикавка стискала їх горла. На всілякі питання, задавані їм начальником, ніщо не відповідали, лише з-під ока, як зловлені в лісі вовченята, споглядали на свойого нового пана.
— Дике воно, перелякане, занедбане, прибите нуждою і це має суддя судити, — бубонів дальше сам до себе начальник, ходячи по канцелярії і часом зиркаючи на хлопців. — Не їх я судив би, але їх батьків, що їх на такий шлях пустили.
— Ми не маємо ні тата ні мами! — відозвався раптом Влодко тоном напівбутним, напівжалібним.
