До Оліного кабінету, де відбувалися наші лекції, треба було переходити ще через кілька величезних як маштарні[1] світлиць. На ходу долетів до мойого вуха звук фортеп'яну, — вона грала. Я взагалі не великий любитель музики, але деякі штуки роблять на мене потрясаюче вражіння. До таких штук належить увертюра до Вільгельма Телля Россіні, котру вона тоді грала. Вона по-майстерськи владає фортеп'яном, і я, мов причарований, став перед дверми і слухав.
Втім в самім розгарі страшної бурі, котру так живо і геніяльно малює музика, саме там, де з-посеред грізних переливів грому і реву та стогнання битого о скелі озера видирається проймаючий свист вітру між скельними щілинами, саме на тім місці гра перервалася. Я слухав ще хвилю — нічого. Тоді я війшов — вона плакала, але, побачивши мене, швидко обтерла очі.
— Вам що такого, пані, ви плачете? — спитав я.
— Нічого, нічого, — відповіла вона, відвертаючись, — то так… музика…
По хвилі вона зовсім прийшла до себе і, щоб уникнути моїх запитань, сказала:
— Ну до діла, до діла. Я дуже цікава, до чого добореться Лео.
Ми тоді читали роман Шпільгагена «In Reih und Glied».
— А до чого добореться, — сказав я. — До того, до чого звичайно доборюються
- ↑ Маштарня — велика заля для вправ кіннотчиків.
