3 година.
Полежав трохи. Зажив ліків. Вікно отворене — як пречудно на дворі! Тихо-тихо, цвітучі липи та акації під вікном шелепотять та зазирають своїми запахущими гілками до кімнати. А гадки між тим працювали, рилися в минувшині, пильно, ненастанно. І ось вирили все. Я все знаю! Ціла трагікомедія! Ціла гумористична Одіссея, котра закінчилися нервовою гарячкою і шпиталем!
Приходжу додому з лекції — застаю у сторожа лист від редактора тої газети, при котрій я мав постійну рубрику з платою 50 р. місячно. Пише, що дуже вдоволений моєю роботою, і для того подвійний йому жаль, що мусить задля „непредвиджених, чисто фінансових трудностей“ увільнити мене від праці при його дневнику. — На, — гадаю собі, — це що такого? — А далі подумав: — що ж, бідний чоловік віддавна бажав для тої рубрики якого дешевшого, хоч і пліхшого робітника, видно, що найшов. Нехай, на здоров'я. „Невелика серцю туга“, не будеш ти, буде друге таке місце. Турбуватись мені нічим. Якраз цього місяця я обняв дві лекції в „порядних“ домах з доброю платнею, а хоч за помешкання за попередній місяць не заплачено і крім того ще деякі довжки є, то все те, думаю, зможу сплатити з тих грошей, котрі дістав від її братів. А крім того в мене в рукописі готова одна новеля, котру обіцяно прийняти до фейлетону другого великого дневника. Беру рукопис, біжу туди. Редактор дуже рад, бере рукопис. — Завтра, — каже, —
