вереском, залунає ломіт та лускіт валених мурів, гук вистрілів, град проклять і лайок і все те, ціле пекло страховищ, упаде на його бідну голову, на його відвічальність. Але минала хвиля за хвилею, в'язниця дрімала спокійно в обіймах нічної темноти, лише лямпи серед навислих сутінків коридору моргали полохливо, а на супротилежнім кінці, на паці чути було здорове, правильне сапання вояка, що спав у сидючій поставі, опертий плечима о мур, а руками о карабін, на якого люфі[1] опер також своє підборіддя.
— Чи ж мало б усе те мені причутися? Мав би то бути сон? — запитував сам себе ключник по довгій, даремній дожиданці, і вже хотів своєю звичайною важкою ходою рушити до паки, коли втім, мов грім із ясного неба, ось тут за його плечима, в одній із центральних келій розлягся справді страшенний, оглушливий гуркіт, немов би на залізний поміст падав град величезного каміння. Ключник застив на місці, задеревів і не міг ворухнутися. Хвилю було тихо, мов у могилі, а потім залунав другий стук, немов би великим залізним кітлом ударено о дерево і при тім брязкотано кайданами.
— Дух Святий зі мною! — скрикнув ключник і перехрестився. Цим разом це вже не був сон, не був привид, бо й вояк на паці прокинувся і вже стояв випростуваний з карабіном на «презентірт»[2], хоча не тямлячи, що з ним діється і з
