Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/284

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

щастя цею дорогою, і все тобі не вдається. Час би вже мати розум.

— Слухай, пане ключнику, — мовив Панталаха, все ще на краєчку даху, але підвівшися на коліна. — Бачив ти коли, як хлопці на сильце зловлять жовтогрудку, принесуть її до хати й пустять? Що вона робить? Летить, що має сили, до вікна і грим грудьми до шибки. Що вона тому винна, що шибка твердіша від її грудей? Впаде майже без духу, полежить, відпочине, але скоро лише прийде трохи до себе, зараз зривається на ново, облетить довкола хату та й знов грим до вікна. І так раз за разом, поки або сама не згине, або шибки не виб'є. Знаєш що, пане ключнику! Піди лише та скажи тій жовтогрудці своє премудре слово: час би вже раз мати розум!

— Алеж змилуйся ти наді мною, чоловіче, — скрикнув майже до болю зворушений ключник. — Хіба ж я це від себе? Чи ж я би не рад, щоби кожному було добре на світі? Але що я пораджу? Служба не свій брат. Коли чоловік раз запрягся, то мусить тягти.

— Скажи краще: коли раз найнявся за пса, то мушу бути псом від ніг до голови. Йди, йди, знаю я тебе! Я думав, що ти хоч у песій службі, а таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя ліберія[1], але що в тобі також песє серце!

Тим часом з вікна слідом за ключником вилізло ще п'ять вояків із карабінами.

  1. Ліберія — одіж