— Чого гримаєш? — суворо запитав Прокопа Спориш.
— Я… я… ні — відповів Прокіп кулячися, ніби для одержання ударів. — Я… я… сплю.
— Спиш? А хто ж так до дверей гуркоче?
— Та бо я… я хочу їсти.
— А наївся б ти смоли гарячої, тумане! — крикнув другий дозорець. — Повісити тебе варто, а не їсти тобі дати. А не міг ти вночі отак загримати до дверей, заким той злодій штаби на печі поперерізував?
Спориш тим часом кинув оком по казні і в першій хвилі побачив два срібні кружечки, покинені на Прокоповім тапчані. Вхопив їх, оглянув і весь задеревів; відразу пізнав половинки того самого срібного ринського, який він учора дав Панталасі, відразу догадався зв'язку цього ринського з утекою Панталахи.
— А це що? — запитав Прокопа, показуючи йому кружечки.
— Це моє! — крикнув плаксиво Прокіп і простягнув руки до блискучих цяцьок. — Віддайте мені, це моє!
— Твоє? А відки ти маєш це? Хто тобі це дав?
Прокіп станув, широко роззявивши рота, не знав, що відповісти на це питання. Пригадав собі гострий заказ Панталахи і тремтів при самій думці про те, що цей «нанашко» може виконати свою страшну погрозу, значить, може якимось чудом винести його з оцих мурів і занести до дому родичів, де його били, поштуркували та морили голодом
