та невловимим, його сила побільшала безмірно і всякий опір супроти неї був даремний.
Та проте слова другого ключника мигнули Споришеві мов слабий промінчик надії. Ага, цей вночі не чув нічого! Може й я не почую! Може те вчорашнє було таки оманою, походило з гарячки, з безсонниці! Але в душі щось шептало йому, що ця надія зрадлива, що страшний гість знов уночі навідається до нього, знов дасть йому почутися. Коли Панталаха лиш його взяв собі на зуб, то що має давати почути себе комусь іншому?
В часі вечірнього обходу по казнях Спориш якось несподівано кинув оком на Прокопа і аж затрусився зо страху.
Лице ідіота було страшенне, мало такий дикий, напівкровожадний, а напівпереляканий вираз, що ключникові аж мороз пробіг по тілі. Пригадав собі народнє вірування, що діти й звірі бачуть не раз духів тоді, коли дорослі люди не бачуть нічого. Чи ж мав би й Прокіп?.. Але ні, ні, то не може бути! Та проте ключник не мав смілости ані словечка промовити до Прокопа, лише вилетів із казні мов облитий окропом і ледве міг тремтючими руками позамикати колодки та ретязі.
Скінчивши обхід по казнях, ходив якийсь час по коридорі, силкуючися до руху, дожидаючи, що буде далі. Не було нічого. Та ледве зупинився на кінці коридора, супротилежнім від того, в якому стояв вояк, коли нараз почувся новий зловіщий гаркіт:
