тільки різного роду винами, лікерами та купами закусок — усякого солодкого печива. Товариство й не займається вже „горловою справою“, — бесіди, жарти, дотепи, тости та пісні пересипаються одні з другими, чередуються та мішаються чимраз живіше, оскільки вино чимраз сильніше починає грати та палати в молодих головах.
— Хай живе свобода! — почав один з молодих мужчин, здоровий, плечистий, з широким лицем, міцними вилицями, котячими очима, вставши з крісла й піднявши догори лямпку[1] з вином, — най живе свобода, молода, широка, безгранична. Свобода від шкільної лави й усіх тих проклятих параграфів, котрі набиваються в голову тільки на те, щоб на другий день по екзамені викинути їх пріч з голови. Свобода від вітцівської ласки і ще незноснішої вітцівської волі, котра хотіла би вести нас тою самою дорогою, котрою ходили старі, аж зайшли в непроходимі багна. Свобода від усякої грижі, і жури, і турбації.
— Ну, розуміється, і від усякого труду, поїдаючого силу, від усякої праці, від усякої мислі, поїдаючої мозок, та ж так, Simon, правда? — обізвався насупроти бесідника іронічний голос.
— Розуміється, що так, — відповів задуфало[2] Simon. — Коли свобода, то вже повна, безгранична свобода! — крикнув він трохи хриплим від перепиття голосом, і спорожнив свою лямпку.
Товариство закричало й собі ж: „Най живе свобода!“ Хропаві голоси мужчин змішалися з тонкими голосами дам. Вино полилось, заливаючи своїми кришталевими струями той жар
