за жарт. Що ж я тому винен, як ти, наприклад, жартуєш інакше, ніж я?
Він подав руку, котрою Симон кріпко потеліпав. Уже то ніхто так не вмів втишувати такі наглі п'яні вибухи Симонового гніву, як Маня. Вона знала його натуру, а властиво знала одне чародійське слівце, — одне, а таке сильне, що кожного разу осаджувало Симона на місці, мов вудила розбриканого коня!
— Ей, що ви тут, над пустим сваритесь, за пусте й перепрошуєтесь! — розпочав бесіду третій товариш, піднявшися з свого місця.
Це був молодець літ, може, 24, — і решта товариства не переходила, здаєсь, поза ту границю, — високий, а тонкий, з лицем дрібним і чудно хороше обрисованим, але блідим, мов стіна, так що невеличкі повні й рум'яні губи виглядали на тім блідім тлі, мов підкрашені карміном. Лице те, хоч очевидно винищене розпустою, світилось щирістю й добродушністю, котра мимоволі навівала жаль за тим гарним чоловіком на кожного, хто тільки збоку дивився на нього.
— Наповніть шклянки! — говорив він далі. — Оце я вношу тост, старий, як світ, а, проте, вічно свіжий, вічно новий, як сходяче сонце: Хай живе красота, молода, квітуча, жіноча красота, котра не тільки розпалює серце мужчин, але веселить увесь світ, доповнює й завершує всю красоту природи! Най живе красота наших товаришок!
Тост прийнято з запалом. Знов попливло вино.
— Одного тільки жаль, — говорив він, сідаючи на крісло й підпираючи голову на стіл, — що так скоро в'яне красота, немов здружена вона з непостійністю.
