сиділи на софі. Про сон і не думало нікотре, — а й бесіда не в'язалась між ними, — внутрішнє зворушення та непевність перемагали все. Ежен тривожним ухом ловив усякий шелест, замираючий дзенькіт фіякерських дзвінків, що пробігали сніжними вулицями. За кожним наближенням дзвінка він здригав та блід і аж тоді віддихав свобідніше, коли дзвінок віддалювався й замирав у нічній темряві.
— Геню, — говорила Таня, обіймаючи його, — розкажи мені, що довело тебе до цього… поганого діла? Я дивлюсь на тебе й вірити мені не хочеться, що це було можливе. А прецінь… сам ти кажеш!..
Лице Ежена посумніло.
— Що тобі розказувати. Це історія цілого мого життя, цілої моєї нещасної молодости, а споминати її тепер… бррр, аж мороз проймає!
— Розкажи, Геню, тобі полегшає, побачиш!
— Полегшає, я знаю, та тільки не через оповідання! Ну, та впрочім, нехай і так, розкажу, що зможу, швидше час піде, швидше скінчиться!..
— Ей, Геню, Геню, що це ти говориш? — сказала з закидом Таня.
— Ну, вже що говорю, те говорю, — відповів Ежен понуро. — Слухай же моєї повісти. Я сирота, не зазнав ні вітця, ні матері. Ще маненьким узяв мене вуйко по смерті родичів до себе, на виховання. Він був удівець, бездітний. Рід його давній, магнатський, хоч значно підупав за останніх часів, так що вуйко з усіх давніх дібр мав тільки два села. Доки була панщина, він жив у селі й займався господаркою. Звісна річ, тоді це була невелика штука, бо робучі
