це була його звичайна плата за всяку торжественну требу — і спитав:
— Ви їдете, панотче?
— Їду, — сказав панотець з квасною міною, скинувши тужним поглядом на заставлений під шатром стіл.
— Микита, — гукнув пан Зефирин на одного візника, — під'їдь ближче! Завези панотця на попівство і вертай сюди назад! Прошу, панство, прошу ближче, на маленьку перекуску…
Маленька перекуска тяглась уже дві години. Панство не спішились, гомоніли, жартували. Селяни за той час оглядали машину, керат, пробували навіть обертати його, впрягтись по кілька в кожну шлею; старші похитували головами, деколи тільки муркочучи вривані слова, як: панська фантазія, дуригріш і т. ін. Вкінці на розказ пана Зефирина слуги крикнули людям, щоб рядами посідали на луці, і винесли для них барилку горілки і кіш білого хліба на закуску. Теофан обділював. Школярів прикликано ближче й уставлено в чотири лави тут же при вході шатра; їм роздано по келішкові меду й по пиріжкові на закуску, щоб добре співали.
Перекуска скінчилась, — пан маршалок, наливши собі спорий келішок вишняку (він дуже любив цей напій, особливо хвалив сухобабський, — такого, мовляв, ніде приготовити не вміють), піднявся з крісла на ноги, важко дишучи й опираючись обома руками о стіл. Він кашлянув голосно, щоб звернути на себе загальну увагу, — і зараз притих гомін. Відтак добув з кишені хустку, обтер собі нею спотіле, широке та товсте, майже квадратове, а надто
