називався пішак. Як нині бачу його! Згорблений, з запалими очима і лицем такої краски, як земля свята, босий зимою і літом, без капелюха ані шапки, принаймні я ніколи не бачив, щоби голова у нього була чимнебудь накрита; сорочка груба, з міхового[1] полотна, чорна, як стеля в курній хаті; поверх сорочки стара, з долини обігнила і обшарпана веретянка, підперезана ликом або перевеслом, оце була вся його одіж, чи то зима чи літо. Все зігнутий ходив, усе звільна, ледве ліз, усе щось жував у роті і все голодний був. Ми хлопці чи то пасучи панські вівці, чи роблячи яку іншу роботу, не раз сміялися з нього, дразнили його. Він ніколи не гнівався, не підніс голосу, а все якось так покірно, таким приниженим та прибитим голосом відповідав:
— Так, дітоньки, так! Жартуйте здорові. А хлібця дайте, коли маєте, бо бігме, що ще-м його святого сьогодні в роті не мав…
— А що ж ви раз-у-раз жвете, Онопрію? — питаємо, бувало.
— Ет! — відповідав він неохітно і, понуривши голову, важко зідхав.
— Онопрій жвачку жве, жвачку жве! — крикне було дехто з пастухів. Другі підхоплять, регіт піде по толоці, а Онопрій нічого, відвернеться та й шкандибає до своєї роботи. Раз тільки я бачив, що він тайком отирав собі очі брудним рукавом своєї веретянки.
Жінка у нього була зла, так говорили в селі. На вигляд не можна було того
- ↑ Міховий — з мішка.
