матися догори. В тій хвилі нагайка ще раз оперезала його плечі. Він похилився, мов зігнута лоза, і в тій хвилі щось чорне та тверде випало у нього з-за пазухи і покотилося до рову. Онопрій сягнув рукою по свою згубу, та не встиг захопити її на льоту.
— Co to jest?[1] — крикнув атаман, бачучи його рух.
— Та… та… так! — лепотів Онопрій.
— Podejm і podaj tu[2]! — кричав отаман.
Онопрій, усе ще згорблений, весь тремтячи, зліз до рову, підняв і подав отаманові те, що випало в нього з-за пазухи. Отаман довго придивлявся тому предметові, а Онопрій стояв перед ним без шапки, зложивши руки на груди, мов до молитви. Я не зводив очей з його ніг. Коліна раз-у-раз дилькотіли, мов у чоловіка, що дуже змерз, а з червоних перстенів на худих та чорних від бруду литках тоненькими смужками плила в долину кров і швидко всякала в сірий пил дороги.
— Co to jest? — запитав нарешті атаман Онопрія.
— Та… та… то… то хліб.
— Co? Chleb[3]?
— Ну, так, мій хліб. Я такий їм. В інших людей то макуха, а в мене, паночку, хліб.
Отаман ще хвилю держав Онопріїв хліб у руці, оглядав його, нюхав, а далі рука в нього якось дивно задрижала, він шпур-
