— Вижну два, три снопи, витовчу зерно, змелю на жорнах, аби тільки покуштувати хлібця святого.
Вечоріло. Я ще з одним хлопцем вертав з поля від сіна. Йдемо стежкою поміж жита, розмовляємо, аж глянь, перед нами щось повзе та шелестить. Підбігаємо ближче, — а це старий Онопрій. Нажав три снопи жита, поклав один на голову, другий на одне плече, а третій на друге, згорбився вдвоє й лізе додому. Снопи великі, жито вродливе, так що колосся аж землею за ним тягнеться. Йдемо за ним, розмовляємо, жартуємо і все то один, то другий ніби не навмисне стане йому на колосок. А в нього й на стільки сили нема, щоб відірвати колосок від стебла; за кожним разом стане й не обертаючися, жалібно-спокійним голосом говорить:
— Ей, хлопчики, та дайте спокій! Адже це хлібець святий!
Жаль нам його стало, перестали йому збитки робити, а далі я сказав:
— Дайте, татусю, я вам занесу ті снопи до хати!
— Ні, синку, вже я сам!
Провели ми його аж до хати. Жінки його не було дома, двері були засунені з середини. Поки ми найшли дерев'яний ключ під стріхою, поки відімкнули двері, Онопрій стояв, усе ще держачи снопи на собі. А коли двері отворилися, він якось прожогом кинувся до середини та спотикнувся на порозі й тихенько разом зі снопами впав на землю. Так немов би присів. І тихо. Снопи вкрили його.
