пильнувати. Панське полювання? Алеж не чути грання рогів ані дзявкоту псів. А може втікачі, що прямують на Січ, як і я? В такім разі вітайте до компанії.
І він, оглянувши підсипку на своїх пистолях та попробувавши вістря татарського ятагана у себе за поясом, перехристився і почав разом із конем звільна пробиратися крізь гущавину в напрямі до світла.
Коли наблизився до нього на яких п'ятдесят кроків, опинився на невеличкій поляні, серед якої під віковічним дубом стояла малесенька хатка, покрита зеленим дерном замість стріхи і майже вся вросла в землю. Крізь одно-однісіньке віконце блимало світло. Зрештою на поляні було пусто й тихо.
Переконавшися, що засідки ніякої нема, Хмельницький спутав свойого коня і пустив його пастися на полянці, не здіймаючи з нього сідла, а сам, з рукою на рукоятці ятагана, пішов до хати й застукав у двері.
— Війди, — почувся з нутра глибокий голос, мов з-під землі.
Хмельницький торкнув ногою дубові дверцята і згинаючися глибоко, ввійшов до хатчини. В ній при вогнищі сидів старий-престарий дід із білою, як молоко, до пояса бородою і сушив при вогні нашпиляну на рожнах рибу.
— Здоров, діду! — мовив Богдан, ледве можучи випростуватись у низенькій землянці.
— Здоров, гетьмане! — мовив дід, не озираючись.
— Гетьмане? Який я тобі гетьман? — з зачудованням мовив Хмельницький. —
