— Бог ласкав, Юро! Треба то перемагати. Життя має своє право. То вам туск серця ймився, я то знаю. І в мене таке було, як мене були до війська взяли. Хоч руки на себе наложи! Туск то страшна річ. Я гадаю, що вам би найліпше було перемінити місце. В вашій хаті все вам нагадує небіжку.
— Все мені пусткою смердить, Мошку! Ані вдень робити, ані вночі заснути не можу.
— Конче переберіться десь в іншу хату, бодай на який час.
— Син мене до себе кличе.
— Гм, — мовив Мошко та й уривав. А Юра також мовчав, а випивши чарку горілки, сідав за столом і мовчки слухав, що говорили люди в корчмі, іноді потакував і вмішувався в розмову, а іноді сидів зовсім мовчки. А як нікого не було в шинку, Юра сідав при відчиненім вікні або на сінешнім порозі, або на призьбі перед корчмою, глядів на дорогу, що йшла поперед самими дверима, числив прохожих, що йшли дорогою, провожав очима верхових або возових проїжджих аж геть, до закрута, де вони ховалися за стрімкою скелею, або коли на дорозі було пусто, впирав очі в широкий, шумний Черемош, що здоровенною гадюкою закручувався зараз за дорогою по широкім зарінку, розливався насамперед широким бродом, а далі проти самої корчми, стиснений скісно в бік здоровою кам'яною кашицею[1] звужував свою течію, бився
- ↑ Кашиця — дерев'яна чи кам'яна огорожа берегів
