„А вона насеред тами
Заставку взяла зубами,
Як запреться — піднесла.
Гур! як жбухнуло на мене
Море мокре і студене,
Мене й пам'ять відійшла.
„Вхопила мене потопа,
Понесла з на десять хлопа[1]
Вниз мов тріску, мов стебло.
Мало там не дав я душу!
Поки видряпавсь на сушу,
Вже Свиней мов не було.
„Став я мокрий та й міркую:
„Ну, гляди ж святошу тую,
Як мене втягнула в рів!
Ну, а я ж то що за колик[2]?
Православний чи католик,
Щоб Свиней хрищених їв?”
„Сильну взявши постанову,
Що не дам здуриться знову,
А голодний аж пищу —
Йду. Аж зирк! Баран блукає.
Я до нього — не втікає.
От я здалека й кричу:
„Стій, Баране! Стій рогатий!
Маю щось тобі сказати“.
Став Баран та й ще пита:
„Ну, які там маєш вісті?“
„Га, тебе я мушу з'їсти!
Що, смакує звістка та?“
