Вивести овець з ярма,
Із хліва — на вольну волю.
Много труду, мук і болю
Я прийняв — та все дарма.
„У тісні овечі мізки
Думки свіжої ні трішки
Не втокмачиш; серце їх
Боязливе. „Що нам воля?
Вовк поїсть нас серед поля.
Нам про волю думать гріх!“
„Ну, подумай, пане чемний[1],
Про важкий мій стан душевний!
Насміх долі так хотів:
У душі пророцькі речі,
А кругом лоби овечі,
Сіно, жвачка, теплий хлів!
„Щоб влекшить себе хоч трошки,
Я удався до ворожки,
І такий почув завіт:
„Хочеш Баранів ти спасти,
Мусиш сам себе покласти
В жертву вольну за свій рід.
В поле йди, коли охочий,
Поблукай три дні й три ночі,
Здиблеш Вовка-моцаря[2],
Цей по мойому показу
Проковтне тебе відразу,
От тоді нова зоря
