І розсівшися вигідно,
Розповів усе довідно[1]
З початку аж до кінця.
А Лисиця й Лисенята
Посідали коло тата —
То сміються, то тремтять.
„Голово моя ти мила! —
Так Лисиця говорила, —
Ну, та й знав ти, як їх взять!
„Лиш одне́ оце негарно,
Що ти нас покинеш марно
І на прощу йдеш кудись“.
„Жінко, — скрикнув Лис поспішно, —
Ти гадаєш, що я дійсно
Зараз дурень став якийсь?
„Там, де смерть перед очима,
То плелось, що тільки слина
Приносила на язик.
Чи я па̀ломник[2], або що?
Що там Лев мені і проща?
Я тепер сміюся з них!
Хай їсть сіль, в кого оскома!
Я ж лишусь з тобою дома,
А про прощу ні ду-ду!“
В тім почувся крик з надвору:
„Яцю, де ти? Кільку пору
Я вже тут на тебе жду!“
Вибіг Лис. „Базильку, друже,
Ти не гнівайся так дуже!
