В царський двір? Та бійся Бога!
Всиротить нас ця дорога!
Скрийся дома, схаменись!“
І сльозами залилася,
І руками вчепилася,
Щоб Микиту не пустить.
Він, її поцілувавши
І від себе відірвавши,
Каже: „Жінко люба, цить!
„Цар не з'їсть мене там преці[1],
А на зустріч небезпеці
Ліпше вийти, ніж в кутку
Дожидать на себе грому!
Я ж держу все по старому
Філософію таку:
„Наше все життя — війна є,
Кожний боресь в ній як знає:
Цей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
Чим же боремося ми?
„Ми ні силою не годні,
Ні як Карпи[2] многоплодні,
Ні нічвиди[3] як Сова,
Ані бистрі, як той Заяць,
В нас підмога лиш одна єсть —
Це розумна голова.
|
