Де ж я скарб свій віднайду?
А на мене злі язики
Тут звалили гріх великий,
Щоб упхати у біду.
„Царю, й ти, Царице пані,
Всі підозріння погані
Геть відкиньте, сплетні всі!
Щоб потомки не судили,
Що ви лихом відплатили
Найвірнішому слузі!“
Втих Лис. Цар насупив лиця,
Та захлипала Цариця —
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо, сама обдерши шкірку,
З'їла смачно чверть Вола.
„Ні — почав знов Лис по хвилі, —
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло —
Царська ласка і любов.
„Так прощай же, білий світе!
А ви кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть
Будем биться без ваги!
„Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
