ложив руки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи не гарну — кому там що до того! Як уміє, так і піє[1]. Мугикає собі тихенько, а далі подумав собі:
— Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень, піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добре виросли.
Буряки були недалеко від його хати; Їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини і для того й говорив завсігди „мої буряки.“ Ну, добре. Обережно запер він за собою двері й поплівся стежкою в поле. Недалеко й пройшов і саме попри терновий корч хотів скрутити і навправці піти до буряків, аж тут настрічу йому Заяць. Він також так був вийшов на прохід і хотів при тій нагоді навідатися до „своєї“ капусти.
Побачивши Зайця, Їжак поклонився йому чемненько і привітав його святою неділею. Та Заяць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів нічого на Їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока й відізвався:
— Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?
— На прохід вийшов, — відповів їжак.
— На прохід? — зареготався Заяць. — А я думав, що твоїм ногам ліпше би було лежати, ніж на прохід лазити.
Ця насмішка дуже розсердила Їжака, бо вже що як що можна йому говорити, все він знесе, але коли хто його ноги бере на кпини, то він
- ↑ Піє — співає.
