А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не підіймай на сміх бідного чоловіка, хоч би це був простий, нерепаний[1] Їжак.
1896
Ішов Ведмідь з Вовком по лісі, аж ось зацвірінькав якийсь пташок у корчах. Підійшли ближче, а то маленький пташок з задертим хвостиком скаче по гілках та й цвірінькає.
— Вовчику-братіку, а це що за пташок так гарно співає? — запитав Ведмідь.
— Цить, Ведмедю, це Королик! — шепнув Вовк.
— Королик[2]? — шептав і собі ж переляканий Ведмідь. — Ой, то в такім разі треба йому поклонитися?
— А вже ж, — каже Вовк, і оба поклонилися Короликові аж до самої землі. А Королик навіть не дивиться на них, скаче собі з гілки на гілку, цвірінькає та все задертим хвостиком махає.
— Чи бач, яке мале, а яке горде! — бурчав Ведмідь. — Навіть не гляне на нас! Цікаво б було хоч раз заглянути, як там у нього в палаті!
— Не знаю, як воно буде, — мовив Вовк. — Я хоч і знаю, де його палата, але заглядати до неї ніколи досі не подумав.
— А що, страшно хіба?
— Страшно, не страшно, а так якось не випадало.
- ↑ Без оглади (Ів. Фр ).
- ↑ У нас зовуть цього пташка також Воловим очком (Ів. Фр.).
