— Не знаю, Лисичко. Здається, нічого злого не зробив.
— Ой, ти грішнику, грішнику! — скрикнула Лисичка. — А хіба ж то не гріх, що ти досвіта пієш[1] і людям спати не даєш? А то хіба не гріх, що ти пієш у друге геть перед світом, а подорожні думають, що вже світає, рушають у дорогу й попадаються в руки розбійникам? Аджеж це тяжкі гріхи, і за них тільки одна може бути покута — смерть!
І Лисичка вхопила Півника, заволокла його до нори, загризла на смерть і з'їла. А потім облизавшися й дібравши покірного голоска, вистромила головку з нори й крикнула!
— А тепер ти, моє Голуб'ятко! Підійди ближче, на тебе черга признатися до всіх гріхів.
— Які ж там у мене гріхи, Лисичко-черничко?
— Ой, небоже! — скрикнула Лисиця. — Невже ж це не гріх, коли ти по полю літаєш і зерно з поля, свіжо посіяне, видзьобуєш і пшеницю з колосся п'єш? Це такий страшний гріх, що його тільки смертю можна спокутувати як слід.
І заким іще Голуб отямився, вже Лисиця вхопила його за головку, загризла й затягла до своєї нори. А потім вихиливши голову, кличе Селезня.
— Ходи й ти, небоже, сповідатися!
— Та чого мені сповідатися? — відмовляє Селезень.— Хіба я чим Бога прогнівив?
— Ой, синку, синку, не говори так! — побожно зідхаючи, мовила Лисиця. Наблизися тільки сюди до мене, я тобі повім, який у тебе гріх на душі.
- ↑ Півень піє — півень співає.
