Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запа́х дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Та куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить.
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
— Бо мене дуже любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
— А що, вже по христинах?
— Та вже.
— А що там Бог дав?
— Хлопчика.
— А як же ж його охристили?
— Остаточок.
— Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полудне.
Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже:
— Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?
— Певно, що пора, Вовчику-братіку, — мовить Лисичка, а сама ніби то копле, пильнує роботи.
— А ти ж не голодна?
— Та ні, Вовчику, йди ти сам та пообідай, мене там на христинах погостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик
