Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
— Ай-ай-ай! Моя ноженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радости як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зломав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.
1898
Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про це, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини.
Раз якось говорить Вовк до Пса:
— Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді.
— Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.
— Ай-ай-ай! — зацмокав Вовк. — Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще цеї ночі навідатися до них.
— Ні, Вовчику — мовив Пес. — Не чини цього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти за те не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь.
— Е, що — мовив Вовк — про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю.
