— Ага, Гривку! Такий то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі цього!
— А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? — мовив Гривко.
— А хіба я не велів тобі мовчати? — огризнувся Вовк.
Але ти казав, що справишся тихо в хліві, тямиш? Поки було тихо, я мовчав. А пощо ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею?
— Та який там біс заходив з нею в сварку? — люто буркнув Вовк. — Ледве я до хліва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй це подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гостину.
— Про мене, приходи — мовив Гривко — тільки пам'ятай, щоб у хліві було тихо. Скоро там найменший гармидер наробиш, я не можу довше мовчати.
З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знов до хліва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала й малася на осторозі, бо Вовк обіцявся навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк, чим дуж, мусів драпцювати до лісу.
Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Гривко — стоїть Вовк за воротами й махає до нього. Підійшов ближче.
— А що, Гривку, — мовить Вовк ніби ласкаво — чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати?