й почали пригадувати, які то страховища перетерпіли вони в тій війні.
— Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни[1]! — мовив Вовк.
— А мені, братчики, адіть[2], який шмат хвоста мечем відсікли! — мовив Кабан.
— А я не інакше міркую, тільки на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! — говорив Лис Микита.
— А я й не тямлю, що зо мною було, — стогнав Ведмідь. — Те тільки тямлю, що я перший і останній раз у життю пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.
1898
Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скільки разів гонили його стрільці, тровили[3] його Псами, заставляли на нього заліза або підкидали йому затроєного м'яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було смілішого, вигадливішого та зручнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на польовання й ніколи не вертав з порожніми руками.
Це незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.
