„Гей, Микито! Де він, ланець[1]?
Вилізай! Ось я посланець
Від саміського царя!
Наробив ти зла багато,
Злий на тебе Лев, наш тато, —
То й спокутувать пора!
„Кличе цар тебе на суд:
„Хай мені явиться тут
Лис Микита, гайдамака!
А не хоче йти в мій двір, —
На тортури[2], під топір[3]!
Хай пропаде мов собака!“
Лис Микита щулив вуха,
Коло брами пильно слуха
Тих грізних ведмежих слів.
„Ей, — гадає, — що б зробити,
Цього дурня раз провчити,
Щоб так гордо не ревів!“
Хитро в шпарку[4] зазирає,
Чи де засідки немає?
Але ні, Бурмило сам!
Ну, тоді він вийшов сміло,
Втіхою лице горіло:
„Вуйку, ах, вітайте ж нам[5]!
