„Ґвалт! Рятуйте!“ — крикнув з болю
Війт і впав, як сніп, додолу.
Всі до нього. — „Гей, світіть!
Гей, води! Гей, губки, вати!“
Кинулися кров спиняти, —
Вже й не в голові їм Кіт.
А в кота тверда натура:
Лиш відсапав та й до шнура,
Взявся гризти і кусать.
Далі шарпнувся щосили,
Шнур урвався і в тій хвилі
Кіт свобідно міг гасать.
Ну, він мишей відцурався,
В курнику й не обзирався,
А задравши хвіст, як міг,
Драпнув в дірку, та до лісу,
А лісами, мов від біса,
Просто в царський двір прибіг.
Як уздрів його Лев-батько
Збитого, мов кисле ябко,[1]
З злости аж позеленів.
„Що? — кричав звірів правитель, —
„Чи знов сміє той урвитель[2]
Насміхаться з моїх слів?
„Ні, вже того забагато!
Будь я пес і пес мій тато,
Коли це йому прощу!“
Військо шлю на гайдамаку!
