Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились,
Та й пішли собі в стебло[1].
А як рано повставали,
То гарненько поснідали!
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку[2],
Закусили ж цю приправку
Ще копченим судаком.
Оттоді Микита вбрався
До дороги, й так прощався
З господинею й дітьми:
„Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
То ж ключі усі прийми!
„Наглядай, як слід, в коморі,
Бо ті Миші красти скорі, —
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.
„А ви, діти, не пустуйте,
Поза домом не герцюйте[3],
Мамі збитків не творіть!
Глянь лиш, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!
