„Що, що, що це ти сказав?
Що це за смалені дуби[1]?
Перелом? Нещастя? Згуби?
Все розказуй, щоб я знав!“
Каже Лис: „Я царську волю
Рад сповнити, тільки молю,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй княгині
Важну річ відкрию нині
І Гороха скарб віддам“.
„Гей, здійміть із нього пута,
І ведіть його ось тута!“
Крикнув гучно лев катам.
Ті нерадо розв'язали
З пут Микиту й розважали,
Що̀ то він набреше там!
А Микита, волю вчувши,
Свобідніше відідхнувши,
„Слава Богу!“ — прошептав. —
„Ну, коли не рад здихати,
Нагострись гаразд брехати!“
З тим перед царем він став.
„Ну, — цар каже — сядь, Микито,
Сміло все кажи й відкрито,
Але з правди не змили[2]!
Бо як збрешеш, то, їй-богу,
Не за шию, а за ногу
Будеш висіть на гіллі!“
