Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 8. Абу Касимові капці (1956).djvu/251

Ледве вздрів його наш лицар
Зверещав до нього грізно:
„Стій, безумче, мо̀ї зброї
Навіть пальцем не діткнись!“

Та погонич тільки буркнув:
„Чорт не вхопить гарматури!
Вхо̀пив зброю за реміння
Та й шпурнув її набік.

Наш відважний лицар, вздрівши
Цю нечувану зневагу,
Завернув до неба очі,
Дульчінею спогадав —

Потім вхопив спис обіруч,
Як погонича не трахне
Зверха в голову! Мов громом
Поражений, той упав.

Зараз кров його облила,
Пам'ять вся його лишила —
Якби ще раз так дістав,
Був би, певно, вже не встав.

А наш лицар преспокійно
Взяв свою лицарську зброю,
Знов поклав на тім кориті,
Знов прийнявся вартувать.

За маленькую хвилину
Зліз погонич другий з печі
І поплівся на подвір'я
Сво̀їх мулів напоїть.

Він не знав, що з першим сталось
І спокійно наближався, —