Цю сторінку схвалено
„Що̀ там двадцять! — крикнув лицар. —
Я один за сто їх стану!“
І, не гаючися довше,
На янгезів налетів.
Гей, як першого тарахнув!
Йор вписав йому на лікті,
Кровця бризнула довкола.
Крикнув з болю той коню̀х.
А тут ззаду й Санчо Панса,
Теж здобувшись на відвагу,
Як не лусне по маківці
Ще одного конюха́!
Спудились мої янгези,
Але бачучи, що тільки
Два якісь на них напали,
Зараз кинулись до них.
Обступили їх довкола
Та й луп-цуп, ізмолотили
Чисто на квасну квасницю
Палицями їх обох.
А побачивши, що лицар
І слуга лежать, мов трупи,
Швидко з кіньми спакувались
Та й дали копитам знать.
Довго, довго ще лежали
Мовчки лицар наш і Санчо
І не рушались, неначе
Пильно слухали джмелів.
Далі обізвався Санчо:
„Пане, пане, Дон Кіхоте!“
