Вийшов мов на суд злочинець,
Гнеть якийсь там челядинець,
Здоровенний, аж горить,
Хап його за руку живо:
„Ось де, пане, ось те пиво,
Що ви вспіли наварить!“
І притяг його до баби,
Абу Касимові лаби
Її кров'ю обмаза́в.
„Бачте! Бачте кров невинну!“
Потім вбитую дитину
В руки Касиму поклав.
„Нате, пане, понесіте!
Або хоч собі зваріте!
Саме добре у окріп!
Певно, цього ви бажали,
Як ті капці заставляли,
Мов на вовка в лісі сліп“[1].
„Га́ньба! Га́ньба! — крикнув разом
Тлум весь. — Га́ньба, Абу Касим,
Що забулись ви аж так:
Баб та діти розбивати!
Бо нащо ж би пакувати
В капці стільки каміняк?»
„Людоїде з серцем драба! —
Скрикнула кривава баба. —
Ти не думай це собі,
Що свою тяженьку рану,
Свою внучечку кохану
Подарую я тобі.
«Люди добрі! Присвідчі́те!
І зі мною враз ведіте
