Цю сторінку схвалено
З мінаретів честь Аллаху
Викрикає муеззин[1].
Тут хто що робив чи діяв,
Спав, косив, чи жав, чи сіяв,
Їхав, ніс, — що тільки єсть,
Все повинен з рук кидати,
На лице своє впадати
І віддати Богу честь.
І халіф, що у троновій
Сво̀їй залі мармуровій
Серед візирів і годж[2]
Раду радив про державу,
Вчувши крик той, Богу славу
Дав — і рада вийшла проч.
Ер-Рашід лиш сам лишився,
Щиро Богу помолився
І поклони клав як слід,
В умивальнику яркому
Руки вмивши по закону, —
І подався на обід.
Пообідавши гарненько,
Думав, що засне смачненько,
На м'якому ложі ліг.
Та даремно очі жмурить,
Запашне кадило курить,
Сон на збитки геть відбіг.
- ↑ Аллах — по-арабськи Бог. Муеззин — церковний слуга. Звисокої вежі, що є коло кожного мусульманського храму і зветься мінаретом, він п'ять раз у добу мусить викликати похвалу Аллахові і закликати вірних до молитви. Цей оклик заступає у них місце дзвонів.
- ↑ Візир — міністр або намісник царський. Годжа — арабський паломник, такий, що відбув подорож до Магометового гробу.
Такі ж паломники, навіть коли вони жебраки, мають у мусульман велику пошану, і їх не раз допускали до нарад над великими державними справам.
