жінок, котрих навіть назви в поряднім товаристві ніхто не може назвати. Не думай, щоб це була по-просту упавша жінка. О, ні! Всі ми грішні, всі падаємо в своїм життю і для таких жінка, нераз жертв нужди, пересудів або навіть щирого чуття, можна нераз мати навіть пошану. Знаєш мене, що суспільні пересуди не кермують моїм осудом, значить, можеш міркувати…
— Алеж та жінка тебе не знає! — скрикнув капітан. — Ти може прийняв її за когось иншого?
— На жаль, ні! — сумно відповів Редліх. — Знаю її аж надто добре, знає її більшість присутніх тут офіцерів, і коли хочеш переконатися, можемо завести тебе до її мешкання.
— До її мешкання? Так хто ж вона така?
— Не маю слова, щоб схарактеризувати тобі те огидливе й підле ремесло, яким займається вона. Те ремесло тим огидливіше, що полягає на ошуканстві, на укриванню перед оком властей і ведеться під невинним титулом пансіону для бідних та чесних дівчат.
Капітан аж скаменів з зачудовання і переляку.
— Боже! — скрикнув, — і таку особу!.. Аджеж я сам задержав її на обід майже силоміць. І таку особу… мої діти навчилися називати тіткою!
І він заллявся гарячими слізьми, хлипаючи, мов дитина, і затуливши лице руками. Редліх мовчав.
— О, це страшно, страшенно! — повторяв капітан, та нараз, підвівши голову і вдивляючися в Редліхове лице мокрими від сліз очима, мовив майже радісно:
— Але що ж з того? Ну, помилка. Аджеж ані я, ані моя жінка не знали до цієї хвилі
