— Що смієш мовити про мою жінку? — верескнув з цілого горла капітан, зриваючися на рівні ноги.
— Знає дуже добре, хто така ота пані, — рівним голосом мовив Редліх.
— Брешеш, брешеш! — кричав капітан.
— І, навіть маємо на це незбиті докази, є з нею в тихій спілці, — так само продовжав Редліх.
— Брехуне! Підлий клеветнику! Мовчи, мовчи! — ревів капітан, кидаючися на нього з п'ястуками. — Тільки твоя кров може змити цю огидну, цю нечувану клевету, яку ти кинув на найчеснішу жінку! Боже, що це діється зо мною! Геть мені з очей, бо тебе розірву! Геть!
І капітан знов кинувся на Редліха, вхопивши крісло і сам себе не тямлючи зі злости.
На його крик юрбою вбігли офіцери й обступили обох.
— Підлі! Нікчемні! — кричав, пінячися і кидаючися капітан. — Так ось чого вам було треба. Це була ваша конспірація! Вбити, замордувати, замучити мене забажали. І за що? Що я зробив вам? А той… той скорпіон, що вдавав мойого приятеля, дав себе ужити вам за знаряд. О, ганьба вам! Ганьба і прокляття!
Всі офіцери мовчали. Кілька найсильніших держало капітана за руки і рамена. Він кидався, кляв і скреготав зубами, бажаючи помсти, крови або смерти. Редліх стояв обік, блідий, як труп, чекаючи, поки капітан успокоїться. Вкінці товариші бачучи, що сам вид Редліха все наново вводить капітана в неописану стеклість, попросили його, щоб віддалився до сусідньої кімнати. Тільки за якої півгодини капітан зовсім охриплий, ослаблений і знесилений упав мов неживий на крісло й почав знов плакати.