Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/121

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

нить утікача. Та капітан не чув його поклику. Поліціян зачав свистати, звертаючи увагу інших стійкових на таємного втікача, та інших стійкових не було так близько, і свист пройшов без відгуку. Тим часом капітан вибіг на вулицю Куркову. Йому заперло дух. Зупинився в темній закутині, де ніхто в віддаленню яких десятьох кроків не міг його доглянути, і віддихав, віддихав довго й силкувався знов нав'язати перерване пасмо думок. Та цим разом їх напрям був зовсім противний, ніж попереду.

— А вона мене любить! І дітей любить. Видно це з кожного її руху, з кожного слова, з кожного листа. Любов і бездонне зіпсуття чи ж можуть жити в парі? І чи її зіпсуття, чи ті її злочини справді так уже доказані? Упереджувала мене, щоби я не слухав спліток. Значить, і до її слуху мусили вони доходити. Заклинала мене, щоб я виступив із армії. Дурень я, не розумів, чому вона це чинить! А тепер бачу. О, тепер мені ясно, коли удар упав, коли не можу вже вернутися. Хотіла вирвати мене з того болота, з-посеред тих людей, відірваних від життя, привиклих до дармоїдства, зіпсованих, що ширять і довкола себе зіпсуття. А може знала навіть про конспірацію, про змову, сплетену на мою загибіль. Її нервовий напад, тривога за дітей, гарячкове благання, щоб я подавався на пенсію. О, сліпий, сліпий, що я не достеріг цього всього відразу! За мене вона тривожилася, бажала мого щастя і супокою! Та чому ж мене не освідомила? Чому не сказала мені виразно, що й до чого воно йдеться? Чому? О, розумію, розумію! Занадто добре знає мою вдачу, дурну, уперту, повну пересудів і підлих підозрінь! Знала, що я б не йняв їй віри, що я підозрівав-би її бог зна