силкується віднайти мікроби тої моральної зарази, що так нагло, в такий загадковий спосіб затроїла серце його друга. „Blut ist ein ganz besondrer Saft“[1], — бринів йому в голові Ґетівський вірш, оті іронічні та при тім глибоко символічні слова Мефістофелеві. Чи до особливостів цього соку належить і те, що він може виполоскати приміром чиюсь заплямлену честь? Чи добре ім'я моє і моєї жінки буде тепер безпечне супроти всяких злобних нападів, коли на ньому спочило те пурпурове колісце не більше денця склянки, притоптане ногами секундантів на брудному помості в стрільниці? Чи наша родинна честь через пролив отих двох червоних струмочків зробиться наново чиста і ясна, як свіжо вишліфуване металеве дзеркало, коли вперед була брудна і заплямлена?
Розум капітанів, позбавлений на хвилю можности реагування на зверх, вглиблювався і вгризався в непрохідну гущавину таких питань і протиставлень, знаходячи якесь уподобання в диких контрастах, та не шукаючи зовсім відповіді ані заспокоєння. В нім відбувалося тепер щось подібне до розколювання світла в оптиці. Вдарившись о факт твердий, гладкий і ясний по своїй суті („я вбив чоловіка!“), його думка на разі не здібна була опанувати і переварити всеї донеслости того факту, але розприскуючися на тисячні струмки і пасма, мінячися в різних кольорах миготіла мов веселка, прискала летючою піною.
— Людське життя, це сон. Хто і як мене збудить, це на одно вийде. Я ж міг тепер так само лежати і судорожно заціпленими доло-
- ↑ Кров, це цілком особливий сік.
