— Моє оповідання? — запитав з видом здивовання. — Що я пану капітанові маю більше оповідати?
— Ну, про ту… женщину. Як вона називається?
— Е, якби то ми це знали! — скрикнув ревізор. — Уже би вона була в наших руках. Ті дурні кози або зовсім не питали, як вона називається, капітано̀ва та й капітано̀ва! Або хоч котра й знала, то забула.
— А відки ж знають, де вона жила?
— Декотрі, власне ті, що приходили сюди зо мною, пригадали собі, що по приїзді до Львова капітанова водила їх на хвилю до свого помешкання на Пекарській. Тільки й усього знали, навіть нумеру дому не тямили, аж треба було водити їх на місце, щоб пізнали кам'яницю.
— Ну, а були в тої капітанової діти?
— Здається, що ні. Бодай ні одна з них нічого про них не згадувала.
Капітан віддихнув трохи легше.
— Ну, і багато ж дівчат завербувала вона таким способом?
— А хто ж це може знати? Бувала по всіх містечках, а де не була сама, там була її товаришка. Досі вернуло їх із Турції сімнадцять, але говорять, що там їх лишилося далеко більше. Котру купив багатий турок і запер у себе в гаремі, ця пропала навіки. А із таких домів… знають пан капітан… дуже тяжко їм видобутися. Ті, що вернули, мусили переборювати величезні труднощі. Аж наша амбасада[1] мусила вмішатися в те, щоб тим нещасним жертвам уможливити поворот до рідного краю.
- ↑ Амбасада — посольство, консульство.
