Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/209

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ротьби. Чуття облегшення, що в першій хвилині блисло в його душі, зараз же затьмилося якимсь несказано гірким докором і почуттям встиду. „Вона відважилася на це! Відважилась, на що я не відважився!“. Ті слова блиснули в нього в голові. Та на диво, жалю в його душі не було, а тільки якесь тупе почуття болю і безмірної втоми. Насилу перемагаючи те почуття, він мов сам не свій обернувся до остовпілого комісара і промовив рівним, тихим голосом:

— Пане комісаре, це моя жінка!

Комісар стояв, мов у воду опущений.

— Пане капітане, — мовив по хвилі, — безмірно мені прикро, що наш прихід стався причиною цієї страшної катастрофи, але це не моя вина. Очевидна річ, що супроти такого факту наше урядовання скінчене.

— Перепрошаю пана комісара, — скрикнув Гірш, висуваючися наперед. — Адже ж маємо тут цих панночок. Сконстантовання головного факту, о котрий нам ходить, ще й тепер може бути доконане.

Капітан зирнув на Гірша поглядом, повним дикої ненависти. Був би розшарпав цю погану ящірку, що навіть в тій хвилі, супроти маєстату[1] смерти не зуміла бути нічим більше, як тільки поліцайником.

— Ну, так, це правда, — мовив комісар трохи нерадо і ображений Гіршовою увагою, хоча мусив признати її справедливою. — Дівчата, — обізвався до панночок, що в німім переляку придивлялися тій сцені, — підійдіть ближче і придивіться тій пані!

 
  1. Величности.