І знов, обернувшися до сина, спитав коротко:
— Уже?
І Андрій, попрощавшися зі всіма, мовчки пішов за батьком. Поетичному Олексі аж сльози стали в очах.
Батько з сином мовчки перейшли вулиці міста. Андрієві видавалося, що його батько, мов доля, невмолима мовчазна цариця, але ласкава, з серцем, як батько. Оглядаючися на всі боки, він прощався зі всіма закутками, знайомими домами й особами, між якими жив довгі часи та з якими приходилося йому тепер розставатися й іти, куди його вела його німа доля. І старий Петрій мовчав. Він мав, видко, багато дечого говорити з сином по дорозі, тому порядкував і укладав усе в дусі, аби йому крок за кроком поволі вияснювати дорогу, якою має йти на будуче.
— Сину, — зачав Петрій, коли вийшли за місто, — маю тобі тепер, на твоїм вступі до нового життя, оповісти деякі речі, сказати тобі, що тебе чекає. Ти, може, уважаєш мене злим батьком, що я тебе тепер, як перед тобою саме відкривається широкий, вільний світ, відбираю зі шкіл і замикаю в сільській тишині й самоті. Вір мені, Андрію, і мені серце болить, що тобі складається мала й незнана доля, та якби ж то було в моїй силі, я б з цілого серця видав останній гріш, аби лише тобі придбати ліпшу долю. Але я не можу… Досі