гнати, але стан його ні в чім не змінився. В його висохлім тілі все ще було чути ту саму дрож і корчі.
Довго йшли вони мовчки, ведучи нещасливого старця. Старий Петрій кілька разів заглядав бистро в очі старцеві. Йому здавалося, що вже десь колись бачив те обличчя й ті риси, але не міг пригадати собі, де, коли і як. Андрій знов радий був звернути розмову на давню тему, бо сподівався, що з неї роз'ясниться в нього в душі багато дечого. Але на його питання Петрій відповів, що мусить ждати догіднішої пори. Ще лише такими словами доповнив переднє оповідання:
— Довбущуки думають, що справді мій дід Іван Петрій забив Олексу Довбуша й забрав його великі скарби. Вічно ворогують на наш рід і допоминаються скарбів. Батько нашого Довбущука та син Олекси Довбуша, також Олекса, — у них, бачиш, кожний найстарший у роді називається Олексою на пам'ять ославленого опришка — ціле життя сварився і гризся з моїм батьком… а по нім і мені прийшлося двигати дальше ворожнечу й родову ненависть… а та ненависть до того розгорілася в серцях Довбущуків, що хотять мені навіть віку збавити, як не виявлю, де Довбушеві скарби й не віддам їх їм до останньої крихіточки. Не лише Довбущукові сини, пронюхавши ковбасу в борщі, украли з осібного сховку срібла й золота на 5000 ринських, але послухай ще щось. Нині рано хлопець старої Довбущучки, Іванко, женучи корови в ліс, підбігає до мене на вигін коло Довбущуківки та й каже: „Нанашку[1],
- ↑ Нанашку — дядечку.
