давно своє серце перед бурями пристрастей, як відрікся світа і всіх його почувань, його радощів і бід. Лиш релігійне почуття лишилося в душі й світило ясно в його серці, як та масляна лямпа в його тісній келії.
Позамикавши вікна, поправивши лямпу та поставивши на своє місце великий і важкий срібний хрест, єдину ціннішу оздобу тої простої келії, яка зрештою нічим не різнилася від келії звичайного братчика, — о. Методій сів знов при старім, дубовім столику побіч о. Спиридона і, обернувшися звільна, поглядав на предмет, про який говорив о. Спиридон. А треба додати, що Спиридон був доглядачем невеличкої манастирської бібліотеки, досить багатої старими книгами та рукописами.
Той предмет — то був рукопис на сивім, але міцнім і грубім папері, на якім звичайно писали при кінці вісімнадцятого і з початком дев'ятнадцятого століття, заки ще повинаходили наш білий, тонкий та слабий папір, що сам від себе по якімось часі нівечіє й розпадається, мов би був зроблений із сухого тіста. Рука була, як бачилося, досить тяжка й незручна, але букви були великі, старанно писані.
— Де ж ви це знайшли та що це за письмо?
— Сьогодні вполудне я заглянув до бібліотеки й побачив цього листа на столі. Що я голови наломив, щоб відгадати, хто там міг положити того листа! А що тут за лист, що за мова, того цілком не второпаю. Цілий день нині мучився, щоб прочитати ті знаки, ані руш!
— Як то, — сказав здивований ігумен, вкладаючи на маленький, досить правильний ніс окуляри, оправлені в грубі рогові обручки, — адже це, як бачу, досить чітке українське письмо!
