коли нараз підо мною тріскає підлога, а споміж каміння добувається велетенська, чорна, як вугіль, рука, котра подає мені велике письмо. Я десь устаю, іду до світла й читаю: „Житимеш, поки твій рід не буде числити сім членів. Твоя смерть буде знаком, що надходить час роботи. До сповіді приступиш аж перед смертю. А тепер іди й покутуй!“… Я пішов, полишивши тут свої спомини, у яких описане ціле моє життя. По тридцяти роках я знов ночував на підлозі цеї келії — і знов бачив той сам сон. І знов по тридцяти роках я був тут, — і знов бачив той сам сон, читав те саме письмо, та на його кінці стояло ось що: „Час 12 липня 1856. Гош. Ман. Бібл. Година 12 півн.“ Я вписав ті слова на останню карту своїх споминів і пішов геть. І ось настала пора, так пожадана для мене! Всечесний отче, ви довго жили, але ви жили в тишині, в роздумуванню, замкнені від світу, від свого народу, від його життя. Я дивився на те життя зблизька, дивився на нього такий час, як цілий ваш вік — 80 літ! Яке його горе, яка його біднота, який його гніт, того нещасного народу! Скільки разів я кривавими сльозами молився в душі, аби ділом моєї покути було піднести, просвітити той нарід, показати йому, хто він, кому він служить і служив, і чим він був колись… А тепер, всечесний отче, слухайте моєї сповіді!
Отець Методій довго, довго й уважно слухав сповіді старого опришка, що, потішений побожними словами ігумена, так кінчив оповідання:
— Лиш раз іще в тім довгім, сумнім життю вигнанця блисло для мене щастя, та — Божа
